ДЕМИДІВСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАЙОННА БІБЛІОТЕКА

Наумова Людмила Дмитрівна – керівник літературної студії «Горлиця»

Народилася в селі Вовковиї Рівненської області. Доля колисала її дитинство на смерикових вітах хутора Перекалок, співала колискових солов’їними переливами, стелила стежину м’якими споришами, шепотіла казки вустами бабусі Фросі і оберігала від усього злого добрими серцями її хуторян. Коли вчилась у Вовковиївській школі, Доля подарувала Людмилі чудових наставників. А тоді, поводивши стежками-дорогами, повернула у рідне село. Подарувала трьох синів. Це вона, Доля, вложила в її руку перо і веліла писати. Про все, що болить, що бентежить і радує душу, про все, що небайдуже серцю. Інвалід III групи загального захворювання.

Горлиця

У душі пробилося нове джерело.
Нас збирає «Горлиця» під своє крило.
А душа у «Горлиці» щира і жива,
Сповивають душу ту ніжнії слова.
І туркоче «Горлиця» про любов земну,
Ще про літню ніченьку, про її красу,
Про світанок росяний ніжний сум і щем,
Про веселки розсипи під рясним дощем.
І про руки мамині, що тепер лиш в снах,
І про те, що в серденьку, й те, що на устах.
Прижилась щоб «Горличка» в нашому краю
Я її намистечко з безліч слів зберу.
Напою водицею з того джерела,
Що на дні зірниці там місяць заховав.
І засяє «Горлиця» ніби діамант –
В неї кожне пір’ячко – то земний талант.

На Тарасові могилі

Вкраїна, Всесвіту окраса,
Стрічає весну молоду.
Я ж над могилою Тараса
Розмову помислом веду.
На небі зорі, наче німфи,
Всміхаються на цілий світ.
Багато мушу розповісти –
А він мовчить мені в отвіт.
В задумі голову схиливши,
Він так стоїть уже давно.
Йому складає вітер вірші,
І гає хвилею Дніпро.
Йому малюють блискавиці
На чорні хмарочці красу,
А я іду йому вклонитись,
Свою любов йому несу.
І тужить тихо десь бандура
В руках старого кобзаря,
Мережить піснею в зажурі
Світанок вранішня зоря.
Нехай вітри накручах віють,
Та не підвладний часу прах.
Стоїть Тарас і не старіє,
І буде так стоять в віках.

Березень

Сипле березень сонячні промені
По розсталих калюжах снігів,
І вплітає в мелодію повені
Стоголосся весняних вітрів.
Вмиє личко у заспаних пролісків,
Приголубить вербові гілки.
І струмком дзюркотливим напровесні
Він складає пісні залюбки.
А то, раптом, розплачеться літеплом,
Не соромлячись лагідних сліз.
І тоді розпускається квітами
На леваді гнучкий верболіз.
Горобці галасливі із вереском
Серенади співатимуть вам...
Роздає місяць – джентельмен Березень
Подарунки коханим жінкам.

***

В мого краю щасливе обличчя,
Ну а погляд – волошковий цвіт,
Русі коси з жита і пшениці,
Підперезані стрічкою літ.

А над краєм літа сизокрилі
Журавлями летять в небеса.
Він приходить у душу тремтливо
Лебединою піснею в снах.

Обіймається з вітром в коханні,
Заблукавши в зелених гаях,
Завмирає в гріховнім коханні,
Щоб нове народити життя.

Усміхається гарно і щиро,
І колише зело молоде,
Плаче дзвоном церковним тужливо,
Коли в вічність хто – небудь іде.

Сивиною торує стежини,
По яких нам з тобою іти,
Колискову співає дитині,
І грозою змиває гріхи.

Колосочком додолоньку гнеться,
І хмариною в небі пливе...
А Демидівка плаче й сміється –
То Демидівка просто живе.