ДЕМИДІВСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАЙОННА БІБЛІОТЕКА

ОНИЩУК ГАННА ВАЛЕНТИНІВНА

Проживає в смт.Демидівка, вул.Миру-25.
Народилася в м.Трускавець. У 2000 році закінчила Демидівський НВК "школа-ліцей", навчається в Київському університеті ім. Шевченка.
Хоббі - тварини, інтимна лірика. Віршувати почала у п'ятирічному віці. Друкувалась в районній газеті "Вісник Демидівщини", брала участь в районних конкурсах, концертах.
"На струнах серця" - перша поетична збірка інтимної лірики, яка вийшла у світ 2001 року. На районному фестивалі "Таланти твої, Демидівщино" відбувалася презентація даної збірки. На даний час готується до друку друга збірка творів.
Плани на майбутнє - стати відомим журналістом.

* * *

Хтось сказав мені: "Досить любити,
Досить небо схиляти до ніг.
Хіба можна надіями жити,
Коли знову за вікнами сніг".

Хтось спинив мене: "Навіщо співати,
Коли всім ти байдужа й німа".
А чи можу я просто чекати,
Коли душу спустошить зима.

Мої вірші для мене - надії
Біль поразок і крик перемоги.
Вони вміють усе. Та не вміють,
Як раби, поклонятися в ноги.

* * *

Темнота.
Ніч без сну. Лиш думки.
Самота.
І немає твоєї руки.
Пустота.
Не загріта тобою. І все ж …
Я не та.
І такої ти вже не знайдеш.
Я була,
А ти бачив в мені лише гріх.
Я пішла.
Ти мене зупинити не зміг.
Темнота.
Ніч без сну. Не біда.
Самота.
Я тебе розлюбила. Шкода.
Пустота.
Не вертаються ріки й роки.
Я не та.
Я в обіймах чужої руки.

* * *

Ти слухав коли-небудь тишу.
Вона німа ніколи не буває.
Когось в своїх обіймах заколише,
Когось за черствість покарає.

Закриєш очі і в єдину мить
Ти наодинці із самим собою.
Душа тоді у спогаді тремтить
І подих омивається сльозою.

Все те, що в серці спопелилось,
Ти пригадаєш раптом, ніби сни.
Бо в серці назавжди вони лишились
В секретах тиші, ночі і весни.

У кожного, мабуть, вона своя.
Когось лікує, а когось вбиває.
У мене тиша лиш моя, моя.
Вона німа ніколи не буває.

* * *

Летять роки, як журавлі у небі.
Спинити їх не в силі я на мить.
Можливо, і спиняти їх не треба.
А просто вірити, надіятись, любить.

Черпати щастя, як веселка воду,
Радіти сонцю і бороти біль.
Крізь вітер, крізь дощ і крізь негоду
Не стишувати свій життєвий біг.

Живи. Живи. Не дай себе скорити
Ні вітру, ні палаючим очам,
Бо краще вмерти, ніж без віри жити.
І щастю, і нещастю ти володар сам.

* * *

Іде життя по чорній смузі
В обіймах смутку і туги.
Здавалося б, найближчі друзі,
А в серці - злісні вороги.

Пекельний смуток душу криє
І подих серце розриває.
Так боляче, коли надія
І зраджує, і покидає.

Життя таке: де сміх луна,
Де щастя променями ллється,
Із-під землі росте стіна,
Що заздрістю людською зветься.

* * *

Вже нас нема. Нема й не буде
Двох віруючих у почуття.
Ми надто різні, кажуть люди,
І в кожного своє життя.

Виходить, пізно вже збагнули.
Стіни скляної не здолати.
Ми власну віру обманули,
А кара - порізно літати.

В одну лиш мить серця скорились.
Один лиш крок - і ми чужі.
Ми йшли вперед й не спинились
На забороненій межі.

В одну лиш мить серця скорились.
Один лиш крок - і ми чужі.
Ми йшли вперед й не спинились
На забороненій межі.

Свій клаптик неба. І печалі.
Свій образ правди та хули.
Ми надто високо літали
І приземлитись не змогли.